Історія

Історія

Історія

    «Театр на «Театральній» був центром культурного життя столиці ще у ті часи, коли ані Театральної; ані метро взагалі у Києві не було. Адже наша історія веде початок аж із 1891 року – дати заснування першого у Києві стаціонарного театру популярним на той час режисером та актором, успішним театральним менеджером Миколою Соловцовим. Свої перші вистави його трупа грала саме у тому приміщенні, де і сьогодні працює Театр імені Лесі Українки. Історикам ця будівля відома як «Дім Бергоньє», ім’я ж видатної поетеси театр отримав значно пізніше - у 1941-му, коли на весь Київ гриміла слава українчиного «Камінного господаря» у постановці Констянтина Павловича Хохлова. То був справжній театральний хіт, тож серед режисерів різних поколінь цього театру стало доброю традицією презентувати свою версію цієї п’єси.

театр им. Леси Украинки

    У кожного покоління – свої театральні «зірки», але тут з особливим теплом згадують навіть тих, з ким «розминулися» у віці. Ці імена «лунали», ці обличчя на листівках колекціонували, славі цих акторів – кумирів ХХ століття - сьогодні можна лише позаздрити: Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрєлкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов, Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов. Наступне покоління корифеїв - Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Микола Рушковський, Сергій Філімонов, Ада Роговцева, Валерія Заклунна, а також «муза Сергія Параджанова» Лариса Кадочнікова, яка продовжує виходити на сцену. Старше покоління акторів – Борис Вознюк, Ірина Дука, Лідія Яремчук – ті, чия присутність змушує трупу «тримати марку» і не поступатися рівнем майстерності.

  З 1994 до 2022 року театр очолював учень видатного Г.О. Товстоногова Михайло Резнікович. 

   Це завжди був театр яскравих режисерських індивідуальностей, серед яких Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов. Афіші театру прикрашали кращі композитори - Борис Лятошинський, Юрій Шапорін та сценографи, яких сьогодні вже іменують класиками - Анатолій Петрицький, Даніїл Лідер, Мориц Уманський, Давид Боровський. До речі, пам’яті останнього у театрі створено музейний простір, що так і зветься «Простір Давида Боровського». Тут можна дізнатися про те, як простий хлопчина-підліток, що у напівголодні повоєнні роки був змушений заробляти собі на хліб, випадково потрапив в один із цехів Театру імені Лесі Українки, і як згодом став європейським сценографом вищого ґатунку. 

театр им. Леси Украинки

    Наразі театр має змогу працювати одразу на трьох сценах – Основній, Новій та Сцені під дахом, що дає можливість глядачам обрати виставу на будь-який смак – від класичного репертуару (Шекспір, Ануй, Міллер…) до вистав за якісною сучасною драматургією (Стівенс, Макдонах, Карон…) та постановок за творами українських класиків – Шевченка, Довженка, Лесі Українки.
Досить важливим вектором у політиці театру є залучення до лав театралів представників різних поколінь та вікових категорій. Тут раді і дворічкам, що ледь розмовляють, проте встигли передивитися усі казки з репертуару, школярам, для яких є окремі – тінейджерські вистави, молоді, що полюбляє сучасну європейську драму та різного роду театральні експерименти та, звичайно ж, досвідченим театралам, поціновувачам «старого доброго» академічного театру.

    Географічне розмаїття також притаманне цьому театру. І справа не лише у тому, що на сцені Театру імені Лесі Українки можна побачити твори британських, французьких, італійських, грецьких, іспанських, американських, канадських, датських, ірландських, ізраїльських, японських, румунських, словацьких драматургів… Найцікавіше те, що куди б не приїхала з гастролями трупа театру, всюди збираються повні зали місцевих. Так було у Лондоні, Тель-Авіві, Мюнхені, Нью Джерсі, Кракові, Трабзоні і багатьох інших містах, де Театр імені Лесі Українки – частий гість.
Здавалося б, як це можливо – аби драматичний театр, в якому мова відіграє не останню роль, який з іноземним глядачем розділяє перепона перекладу, може долати усі перешкоди на шляху порозуміння з публікою? Мабуть, секрет в унікальному поєднанні підвалин відомого в усьому світі психологічного театру з самобутністю театру українського. Виявляється, такий симбіоз ладен зацікавити глядача будь-якої національності. Тут кожен знаходить щось своє.

 театр им. Леси Украинки

     24 лютого 2022 року розділило життя театру на до і після, як власне, життя всієї країни…

   Вже у перший день війни частина співробітників долучилися до «театру бойових дій», змінивши театральні костюми на солдатську форму, більшість зорганізувалася у потужний волонтерський рух для допомоги фронту і постраждалим. І щойно ворога було відкинуто від столиці, саме Театр імені Лесі Українки першим відновив роботу і відкрив свої двері для глядачів. У час, коли місто вчилося жити в нових умовах (транспортний колапс, комендантська година), а за вікнами безкінечно лунав сигнал повітряної тривоги, тут тривали репетиції і створювалися прем’єри, і виявилося, що для містян це був важливий - символічний знак того, що життя триває, що варто боротися і можна вистояти, варто лише бачити світло вдалечині…

    З грудня 2022 року театр очолив Кирило Григорович Кашліков.

   Тож, в очікуванні Перемоги театр живе, створює прем’єри, збирає аншлаги, продовжуючи кожного дня заповнювати нові сторінки театральної історії.

go_up