Нахлібник – лондонський театр Сейнт Джеймс (переклад)

Саме зараз у Лондоні проходить негласний сезон Тургенєва, тому момент приїзду Київського національного академічного театру ім. Лесі Українки з невеличкою резиденцією до лондонського театру Сейнт Джеймс підібрано влучно. Разом із  красивою, але нетипово легкою та безтурботною постановкою п’єси «Місяць у селі», що фокусується радше на зворушенні, аніж клаустрофобному сприйнятті околиць, лондонська театральна публіка дивиться на російську драму у новому світлі.

«Нахлібник», що відкриває цей міні-сезон у театрі Сейнт Джеймс, розповідає історію Василя Семеновича Кузовкіна, зубожілого поміщика, що втратив свої землі та вимушений жити з чужої милості. На початку вистави красуня Ольга Петрівна повертається додому з Санкт-Петербургу зі своїм новим чоловіком Павлом Миколайовичем і виявляє, що Василь досі на місці, а сусіди-поміщики ставляться до нього, як до питущого придворного блазня. Прагнучи спекатися небажаного гостя, Павел Миколайович заохочує Василя Семеновича повідати історію своїх втрат у той час, коли решта гостей презирливо кепкує та дражнить його, що врешті-решт призводить до остаточного сп’янінння та відкриття скандального родинного секрету з серйозними наслідками для Ольги та її нової родини.

Зведена до мінімуму постановка, що є частиною фестивалю «Сучасна українська культура», створює доволі похмуру та потужну атмосферу, у якій центральне місце займає жорстоке поводження з Семеновичем. Сцена, у якій він розповідає про власну невдачу, розпочинається наче весільна п’яна гулянка, але дуже швидко перетворюється на брутальні насмішки і знущання, об’єктом якого стає він сам. Ця класична сцена настільки реалістично виконана, що стає дуже важко спостерігати за тим, як гумор перетікає у занепад. Так само, як і у постановці Тургенєва в Національному, ця вистава фокусується на емоціях головних героїв та їхніх взаєминах.

У той час, як сценічне оформлення сцени доволі мінімальне – використовується величезна римська арка, що символізує розкішний в’їзд у помістя, – костюми Марії Левицької просто приголомшливі, вони чітко відображають як пишноту помісного дворянства, так і дають відчуття встановленої ієрархії між селянами, cлугами та розтерзаним Семеновичем. Режисер Михайло Резнікович тримає сцени у постійній динаміці, і хоча місцями трапляються затягнуті епізоди, у цілому вистава дуже гарно дивиться та переконливо зіграна.                                               

Вразила зворушлива гра акторів: багато співчуття викликає герой Семеновича, образ якого рухається від юнацького ентузіазму і хвилювання від побачення з Ольгою до сп’янілого клоуна, яким йому самому огидно бути, і далі до доволі гіркувато-солодкого закінчення. Анна Артеменко у ролі аристократки Ольги теж доволі привабливий герой, що міняє дівоче захоплення тільки-но одруженої, готової догоджати у всьому чоловікові, на образ сталевої леді, котра у будь-який спосіб має дізнатися істину. Павло Миколайович Олега Замятіна був доречно похмурим та жорстким у той час, як актори другого плану – сусіди та слуги - додавали гумору виставі.

Також варто зазначити перекладачів – жіночий та чоловічий голос, що озвучували кожного актора та транслювалися у вуха англомовної публіки через навушники. Такий спосіб дійсно трохи відволікає. Крім того, беручи до уваги об’єм тексту, розумієш неможливість передати ще й інтонації акторів. Однак приємною перевагою є той факт, що навушники змушують відчувати себе в «Квантумі милосердя» посеред секретної зустрічі агентів в опері. Попри доволі затягнуті фінальні сцени, особливо епізод, у якому відтворюється минуле, приємно побачити оригінальну російську драму з усіма їй притаманними звичаями та традиціями. Але найбільшим враженням вистава залишає по собі декілька класичних філософських фраз, над якими розмірковуєш по дорозі додому, наприклад, «смерть, как рыбак» або, можливо, «жизнь – тяжкий труд, отречение постоянное», що ідеально личить цій п’єсі. Незабутня вистава.