Don Juan (The Stone Host) (переклад)

Як охарактеризувати стохвилинну без антракту постановку Михайла Резніковича «Каменный властелин», прем‘єрний показ якої вперше з’явився на київській сцені у 2002 році:  версія про спокусника Дон Жуана Тірсо де Моліни, дія якої відбувається у 14 столітті, а написана у 17 столітті, була адаптована українською поетесою Лесею Українкою (1871- 1913) у 1912 році, як заклик до особистої та національної прав та свободи.

І очевидно, що у тексті захована особистісна тема Українки: «відступаючи від оригінальної історії Тірсо де Моліни, український Дон Жуан також знайомить нас із Долорес – напів-автобіографічний образ  молодої безкорислової жінки, відданної Дону». Але чи він цього вартує?

Золотий вік іспанської літератури змішаний з Мол’єром 17 століття (у Дон Жуана є слуга Сганарель), оперою Моцарта 18 століття (хоча у Лесі Українки Командор шанувальник  Дони Анни, а не її батько), а також  з «Кам’яним гостем» Пушкіна 19 століття,  а російський переклад зроблено радянською поетесою  Маргаритою Алігер (1915-1992).  Спантеличині? Я теж.

На характер вистави вам натякне той факт, що там ви знайдете  запозичення з «Гамлета» (1964) і «Короля Ліра (1971)» Григорія Козінцева та навіть з «Сьомої печатки» (1957) Інгмара Бергмана - сцена танцю смерті та гри в шахи, а усі ці твори переймаються ексзистенціальними питаннями.  Яскраво простежується вплив Меєрхольда  у танцювальній сцені, у якій поставлена (Алою Рубіною) tableaux vivants (жива картина).  При перегляді спадає на думку і Олександр Сокуров, та й Юрій Любімов. У нашій виставі Дон Жуан цитує Гамлета.

Варто відзначити сценографію Марії Левицької, не меньшою мірою за те, що вона вписалась у доволі малу сцену театру Сейнт Джеймс: темні стіни замку із скульптурними групами та рослинами, що обвивають стіни, вузький рів з водою і зубчастий парапет вздовж якого проходять у вигляді декору придворні у своїх багато орнаментованих комірах 17 століття, час від часу предворні виконують роль свого роду хору, у якому сліпець веде сліпця.

Головні ж герої зодягнуті у костюми, що радше натякають на вбрання 1930х років – Долорес (Ольга Кульчицька) у чорному, Дона Анна у білому, візуально підкеслюючи конфлікт. На передній частині сцени поставлено телефон взірця 1930х, який використовується Доною Анною, аби виділити моменти коливань та внутрішньої боротьби. Маріквіта (Наталя Шевченко), любовний інтерес Сганарелю у суворій чорній сукні, ніби зійшла з «Будинку Бернарда Альби». Дорогоцінність виконання цієї ролі полягає у її практично мовчазному образі.  

Час від часу на сцені з’являється молода дівчина (Ірина Бичко), яка акомпанує дії, граючи на уявній скрипці дисонуючу музику Альфреда Шнітке. Мені здається, що саме Вікторії Шпаковській та Михайлу Кальмановичу приписують цей музичний супровід та танго у стилі П’яцоли. 

Дон Жуан не потрапляє у пекло, адже пеклом є саме життя. Для усіх ... Саме пронизливий символізм постановки та нервове драматичне виконання відповідають за успіх постановки. «В державі датській завелась гнилизна» (перекл. Л. Грібінки) Серед декорацій є сфінкс, що натякає на загадку, якою у нашому випадку є жінка.

Дона Анна (Наталя Доля, мені дуже сподобалось її виконання ролі Ліки Мезінової в «Моем насмешливом счастье») веде боротьбу практично зі всіма, вона катається по сцені, зображає божевільну пристрасть, її оперне страждання влучніше підійшло б театральному просторому більшому, аніж інтимна зала театру Сейнт Джеймс (312 місць).

Минуле та сьогодення важко давить на неї, п’єса відбиває багаточисленними відлуннями, одне приховане всередині іншого. У цьому світі немає правди, справедливості чи будь-якого сенсу. Жодної свободи без болю. Чи Дон Жуан єдина вільна людина у цьому світі? Душа  може бути лише викуплена іншою душею. Ми обираємо наше життя. Життя – це долина крові та сліз. Наші гріхи ведуть нас у прірву. Любов долає все, навіть, коли замовкають язики, вона залишається, ще могутнішою, аніж віра та надія.

Володимир Ращук вражаючий та владний Командор, Євген Авдєєнеко – красивий, пристрастний та стрімкий Дон Жуан, у порівнянні з першими двома меньш насичений образ Сганареля у виконання В’ячеслава Ніколенка, майстерно відтворені сцени битв, однак кінцівка залишилася загадкою.

Хто вбиває Дон Жуана та Дону Анну? Швидше за все дух Командора, який сходить із парапетного муру. В один момент вони у церкві – вона в образі чорної Мадонни – в інший момент він лежить на землі, а її мляве тіло сповзає з плеча Командора.

Леся Українка (народжена Лариса Косач) пропонує оригінальне бачення  вічного конфлікту між свободою та владою. Вона істинно вірить в українську свободу та незалежність – з усіх чотирьох вистав (двох чеховських, однієї за Тургенєвим), показаних в рамках фестивалю, лише «Каменный властелин»,  хоча й опосередковано, але просуває ідею української незалежності.

Можливо, що саме ця вистава і є головною причиною, за якою фестиваль підтримало українське міністерство культури. Іронічно, на мою думку те, що постановка представлена російською мовою.