Росіяни пишуть «Алёшки», українці ричать – які Алёшки, коли Олешки?! До чого Ірландія тут, спитаєте ви?
У Театрі імені Лесі Українки, який наче відчув нові сили, переставши бути театром російської драми, – прем’єра вистави «Переклади». Тонкої, сильної, чистої, молодої, дзвінкої, пронизливої. У п’єсі ірландського драматурга Брайана Фріла (1929–2015), яку поставив актор, режисер і педагог Кирило Кашліков, показаний малий відтинок життя ірландського містечка Baile Beag. Від хрестин безвісного немовляти до його швидкої смерті – і це одна з метафор, яких у п’єсі чимало, – перед очима глядачів проходять сцени хоч бідного і простого, але по-своєму привабливого маленького світу, який вже зараз розтрощить безжальна зовнішня сила. Розтрощить і навіть не зрозуміє, чому їй чинять опір.
Місцева хедж-школа, де юнаки та дівчата з мозолистими руками вивчають письмо, математику, географію, мертві мови. Вчитель-п’яничка, закоханий у класичну культуру, його кульгавий син, розумака і помічник. Німа дівчина, яка тільки-но навчилася вимовляти: «Моє ім’я Сара», – і всі за неї радіють (у фіналі побачимо метафору номер два). Ще тепле молоко у бідоні, острівні дощі, білий самогон у великій сулії… Час – десь проміж 1800 роком, коли були підписані акти, що об’єднали Королівство Ірландію та Королівство Великобританію у єдину державу, та 1845-м, коли почався Великий картопляний голод. Голод, який показав ставлення метрополії до аграрної колонії.
…До Baile Beag після шестирічної відсутності повертається другий син вчителя та приводить знайомитися своїх нових друзів-британців, котрі повинні перевірити-переміряти всі землі, всі хазяйства та «збританщити» місцеві назви задля створення нових мап, – і глядач вже все розуміє. Далі кожне слово падає у напружений зал, якому не треба пояснювати, що таке втрата вікових топонімів (які в біса Алёшки?!), як виглядає зверхність колонізатора, чому так дратує вимога говорити англійською, що означає метал в голосі британця у військовому однострої.
Одне з найкрасивіших рішень у п’єсі – саме мовне, адже приїжджі не розуміють місцевих, а місцеві вчили у школі давньогрецьку, а не англійську. І переклади правильні, переклади фальшиві або вже непотрібні переклади так насичують повітря, аж бринить. Що робити – підкоритися сильнішому сусіду чи захищати своє? Емігрувати зі Смарагдового острова до Америки або залишитися і жити у злиднях? Покохати колонізатора або вбити його? Зачинитися у шкаралупці мертвої античності або стати на шлях боротьби? Ми знаємо, що історія Ірландії не була простою, а ірландська мова, яка зберігає вогонь великої кельтської єдності, і зараз бореться за своє існування. Так, це п’єса про Ірландію, але одночасно про нас, і вона неймовірно актуальна, близька, зрозуміла.
Ну а головне питання, чи є у виставі ірландський танок, залишаємо відкритим…
